Єврей — це фах: нариси історії євреїв в Україні

Мені не вистачає євреїв. Мені не вистачає дядька Борі з перукарні, тітки Ради з нижнього поверху, Михайла Юрійовича з уроків математики і ще безлічі людей, які — гаркавлячи та мрійливо усміхаючись — пройшли через моє життя.

Вони всі були такі зворушливі — нескладні, беззахисні, невдачливі. Вони були гучними та життєрадісними, але тут же виразно сумували своїми опуклими маслиновими очима. їм вдавалося поєднати в одній фразі наївність дитини і глибину мудреця. Вони працювали як воли і тряслися над своїми сім'ями, як перелякані квочки.

Вони були нудними, галасливими, нав'язливими, неохайними, дріб'язковими, фамільярними і нахабними. Вони дратували, бісили, доводили до нестями. Вони були яскраві на всю голову. З ними було цікаво.

Вони надавали життю особливого цимесу. Як перець — м'ясу. Як гумор — книзі. Як декольте — жінці. Світ був сонячним, коли вони метушилися десь неподалік.

їх усіх тут вже немає. Старі померли. Як мій дід. Молоді поїхали. Як мій батько. Ми осиротіли без них. Як я. Євреї живуть на цій землі добрих п'ятнадцять століть. Вони творили з нами нашу країну. Будуючи і руйнуючи. Народжуючи і ховаючи. Погано чи добре творили — хто має право крутити носом? У кого є претензії до батьків — нехай народжується назад.